Катерина Семенюк – військова капеланка, яка з перших днів війни допомагає людям на «нулі» та деокупованих територіях. А ще вона мати п’ятьох дітей – наймолодшого сина Луку вона народила 24 лютого 2022 року.
Історію цієї неймовірної та сильно жінки розповіли у FMM.
Народила сина під гуркіт ракет
На початку війни Катерина була разом з усією родиною в Луцьку. Евакуюватися вона не встигла – настав час народжувати. Син Лука народився 24 лютого 2022 року — під гуркіт ракет.
«Тоді тільки шість ракет приземлилося. Пролетіли повз нас. Все гучно, діти злякані. Був хаос, всі евакуювалися з міста. Ніхто не думав, що на Захід України воно прийде. Навіть у найжахливіших снах», — розповідає вона про перший день війни.
Народжувати довелося у місцевій лікарні, а дітей перевезли у безпечне місце люди з церкви, до якої належить Катерина. Їй не подобається, коли Луку називають «дитя війни».
«Дуже часто мого сина молодшого, Луку, який 24 лютого народився, називають «дитя війни». Я дуже проти цього. Він — дитя миру, наша сім’я — родина миру. І ми житимемо у мирі, навіть під час війни. Тому ми робимо все для цього. Вдягаємо форму, їдемо до шпиталів, волонтеримо і не опускаємо руки», — пояснює жінка.
Катерина із новонародженим сином (фото з особистого архіву)
Після пологів – до Київської області
Після народження сина Катерина недовго побула разом із ним. Вона разом із командою поїхала допомагати мешканцям деокупованих містечок Київської області, зокрема – Бучі, Бородянки, Гостомелю. Волонтери не лише розв’язували гуманітарні проблеми, а й спілкувалися з людьми, надавали моральну підтримку.
Це, за словами Катерини, вже якоюсь мірою була капеланська робота, хоча її так ще не сприймали. Офіційну форму вона наділа вже восени, коли приєдналася до корпусу військових капеланів.
«Коли ми почали їздити на нуль, на першу лінію оборони, стали на постійній основі приїжджати до шпиталів, ми побачили кількість, яка нас налякала. Кількість роботи, кількість постраждалих – психологічно, духовно, душевно. Люди, які побачили зло такого масштабу, не можуть боротися із цим самі. Таке час не лікує, а й, можливо, робить гірше», — ділиться капелан.
Материнство не заважає, а допомагає
Корпус військових капеланів з’явився в Україні у 2016 році, але швидко почав розвиватися саме з початком повномасштабного вторгнення. Станом на квітень 2023 року у ЗСУ служить 78 капеланів. Але це йдеться про штатних.
Катерина Семенюк контракт не підписувала, бо вона – багатодітна мати. І вона часто буває у небезпечних місцях. Вона пояснює, що материнство їй не заважає, а навпаки – допомагає.
«Капеланів в Україні не так багато порівняно з тим злом, яке прийшло на нашу землю. Тому, коли постійно наголошують на моєму материнстві, що я ризикую життям і діти можуть залишитися сиротами, я хочу сказати, що саме жінки-каплани дуже потрібні. Як жінки чи діти, які перенесли насильство, зможуть відкритися чоловікам-капланам?» — каже вона.
Військовий капелан Катерина Семенюк (фото: Дмитро Долматов)
За словами Семенюк, найскладніше спілкуватися з тяжко пораненими у шпиталях.
«Ти заходиш у палату — і розумієш, що треба щось сказати, але ти не можеш. Він сидить, на тебе дивиться і хоче щось почути. Напевно, найпекельніше місце. Там розбиті їхні мрії. Він сидить без рук, ніг і каже: «Я зараз стану на протези та піду воювати. Я розумію, що він не піде зараз воювати, він хоче так думати. Бо це довгий процес», — додає капелан.
Лікарі, з яким працюють волонтери, говорять про позитивні зміни у постраждалих після спілкування з капеланами. Їм потрібно менше заспокійливих.
«Тут немає Бога»
Під час повернення з чергової поїздки Півднем України, Катерина в поїзді зустріла військового добровольця з Гренландії. Він уже мав досвід війни — в Іраку, з березня минулого року — в Україні, у ЗСУ.
У хлопця ірландський акцент, тож побратими його майже не розуміли. А Катерина довгий час жила у США, володіє англійською на рівні носія. Це допомагає їй підтримувати іноземних бійців.
Гренландець розповів їй усе, що в нього накопичилося протягом року в Україні.
«Почав розповідати мені про війну. Сказав, що Ірак — це була прогулянка парком, у порівнянні з тим демонічним натиском, який вони переживають на лінії фронту. Його татуювання вказували, що він не дуже релігійна людина. Але, коли ми почали говорити про віру, базові речі, він сказав: «Мене реально Бог врятував, це не може бути просто випадок. І він носив уламок, який ледве його не вбив», — розповіла Катерина.
Вона зазначає, що буває по-іншому. Військові, які побачили смерть, насильство та руйнування, перебувають на межі морального зламу. З одним із таких вона листувалася.
«Локація, де він знаходився, передбачала таке. Як людину я можу її зрозуміти. Він каже: «Я в пеклі. Тут нема Бога, нічого Божого. Це пекло на землі з бісами навколо нас. Ми в оточенні, і немає в мені ні бога, ні в оточенні». Якби там був один чи два капелани, можливо, він би побачив промінчик. Ок, тут пекло, але там далеко – є світло. Ми будемо прагнути цього. Ось тому і працюємо», – пояснює капелан.
Вона наводить приклад статистики війни у В’єтнамі. Кількість ветеранів, які наклали на себе руки, зловживали алкоголем і наркотиками, була в рази більша, ніж армія втратила на полі.
«Потреба в капеланстві зростає і надалі буде ще більшою. Коли людина чіпляється за віру, це не тільки психологія. Є реальні випадки, коли військові, хлопці, дівчата, фізично піднімалися, відчуваючи цю підтримку. Лікувати тільки тіло, не приділяючи уваги душі, немає сенсу», — впевнена Катерина Семенюк.