Військова справа була покликанням Володимира Лемещука. Після закінчення військової школи він служив у 24-й окремій механізованій бригаді ім. короля Данила. У вільний час чоловік полюбляв рибалити та мріяв про сімейні поїздки на природу.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Володимир одразу вирушив на Схід, де командував ротою. Під час чергового артобстрілу він встиг евакуювати з поля бою кількох поранених побратимів, але сам, на жаль, загинув.
За героїчні подвиги Володимира Лемещука було посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, орденом Срібний Хрест” і “Хрест Героя.
Як родина пережила біль від втрати та хто допоміг їй у складні часи — розповідає Іванна, дружина полеглого Героя.
“Він врятував їх ціною власного життя”
Ми з Володимиром познайомилися, коли він навчався в академії сухопутних військ у Львові. Мій чоловік був дуже освіченим, до нього часто приходили за порадою, а бійці завжди слухали його.
Ми прожили разом 4 з половиною роки. Хоч більшість часу він провів у зоні ООС, адже був військовим, але все одно знаходив час, щоби побути з родиною. Я поважала його роботу й пишалися ним. Але кожен раз, коли він покидав дім, моє серце стискалося від тривоги.
Повномасштабне вторгнення застало нас вдома. О 6 ранку до мене прибігла донька і сказала, що навчання скасували, бо почалася війна. Чоловіку на той момент ще нічого не повідомили.
Як він потім з’ясував, хлопці з його роти планували впоратися самостійно, але зазнали тяжких втрат. Швидко зібравшись, він поїхав до своїх побратимів і вже за кілька днів опинився на передовій.
Ситуація була критична. Українські воїни відчайдушно тримали оборону під масовими артилерійськими, ракетними та авіаційними ударами, яких завдавав ворог. На початку квітня чоловік мені зателефонував і сказав, що разом із бригадою йде на штурм.
Під час нашої останньої розмови Володимир попередив, що це завдання є “точкою неповернення” і я відчула, що треба готуватися до найгіршого. За тиждень після цієї розмови я отримала трагічну звістку.
Володимир пожертвував власним життям, щоб врятувати побратимів. Він вивів останнього з них у безпечне місце, але сам не встиг — потрапив під артилерійський обстріл і зазнав смертельного поранення.
Згодом мені вдалося поспілкуватися з водієм, який тоді вивозив мого чоловіка з небезпечної зони. Він розповів, що їхав на максимальній швидкості, адже на позиції лишився командир, якого потрібно врятувати.
Він встиг забрати Володимира з бойової позиції, та коли його привезли у порівняно безпечне місце, чоловік уже не дихав.
“Наша донька втратила найріднішу людину, коли їй було два місяці”
У мене двоє дітей від першого шлюбу: старшій Марії-Олександрі скоро 20, молодшій Даринці 11. У шлюбі з Володимиром народилася третя донечка Вікуся.
Вона з’явилася на світ за 16 днів до повномасштабного вторгнення. Й у свої два місяці вона вже втратила одного з найрідніших людей — свого батька.
Та мене тішить, що я змогла передати Володимиру відео з нашою донечкою. Він встиг побачити, як вона підросла, перш ніж його життя трагічно обірвалося.
Зараз Вікуся ще маленька й мало що розуміє. Але їй вручили кулон Батьківське серце з іменем її татка героя, щоб він був завжди поруч.
У нас була щаслива та міцна родина, тому втрата батька стала для старших дівчаток справжнім випробуванням. Моя найстарша донька вчиться в університеті і мріє стати вчителем. Зараз вона викладає математику для молодших дітей.
Середня донька захоплюється малюванням і разом ми заснували свій невеликий художній гурток. До нас на волонтерських засадах приходить вчителька, яка допомагає дітям опанувати техніки малювання.
Щоб впоратися з втратою, я почала писати книгу. Спочатку я хотіла лише віддати листи, які писала до нього, знайомій письменниці, але вона переконала мене, що створити книгу маю саме я.
Так за 4 місяці я написала книгу, присвячену моєму чоловіку-герою, яка зараз готується до друку.
“Завдяки БФ Діти Героїв ми не залишилися наодинці зі своїм горем”
Благодійний Фонд Діти Героїв я вперше побачила в інтернеті. Але це було відразу після похорону, коли я не була готова з кимось зв’язуватися. Згодом я знову почула про БФ Діти Героїв і все ж вирішила подати заявку.
Ми отримали дуже багато допомоги від Фонду. І це не лише матеріальні речі, але й емоційна підтримка. За сприяння Фонду ми також почали відвідувати сесії з психологом.
Фонд показав нам, що ми не самі у своєму горі. З їхньою підтримкою ми змогли знайти опору та повернутися до життя після втрати.
“Війна навчила мене цінувати кожну мить”
Війна навчила мене дорожити кожною хвилиною. Тепер кожну мить я намагаюся проводити з дітьми. Я підтримую всі їхні починання і роблю все можливе, аби вберегти їх від тривог.
Та війна триває і ми мусимо про це пам’ятати. Так, ми втомилися, але потрібно підтримувати один одного. Якщо в мене є можливість, то я допомагаю іншим жінкам, які втратили чоловіків на війні.
Нещодавно я назбирала на два дрони для тієї самої бригади хлопців, яких врятував Володимир. Вони теж не забувають про нас і дарують подарунки моїм дівчаткам. Це їхній спосіб сказати: ми не забули. І ми не мусимо забувати про них.