Володарка титулу «Найкращий кухар країни 2024 року», переможниця 14-го сезону «МастерШеф» (СТБ) Наталка Нікішина мріє про навчання кулінарного мистецтва у Франції та власний ресторан. Але це все, каже дівчина, вже після нашої перемоги. Десять років тому, на початку війни, сімʼя Наталки змушена була переїхати з рідного Луганська до Києва. Тоді вона ще навіть не думала про майбутню професію. Події повномасштабного вторгнення змінили її життя та плани.
Нікішина потрапила на «МастерШеф», бо пообіцяла це своїй мамі, а зараз пов’язує з кулінарією подальше життя. Її концепція страв з локальних продуктів вразила суддів чотирнадцятого сезону проєкту. Баклажан, рапани, стейк із сома та абрикосовий тарт з соняшниковим праліне принесли їй перемогу.
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Наталка Нікішина розповіла про початок окупації Луганська, свої страхи та найсильніше бажання.
«Нас „водили за ручку“, керували, планували»
— Наталко, які зміни трапились у вашому житті після перемоги на проєкті?
— Багато чого відбулося, адже сезон знімався ще влітку 2024 року. Перші пару місяців я просто поверталася до звичайного життя, бо ми, учасники, жили, наче у дитячому таборі. Я навіть скучила за тим, як нас «водили за ручку», керували, планували… Продовжую розвиватися як кухар. Два тижні стажувалась у ресторані Ектора Хіменеса-Браво, працювала ще у декількох закладах і почала активніше вести кулінарний блог.
— Ви отримали статуетку переможниці «МастерШеф» та приз у 500 тисяч гривень. На що витратили гроші?
— П’ятдесят тисяч я відразу поклала на збір на честь моєї перемоги, який відкрила разом з благодійним фондом. Це був перший донат, і разом з моїми підписниками ми зібрали понад 150 тисяч на потреби ЗСУ. Частину коштів витратила на зйомки відео для мого блогу, решта чекає на відкриття власного закладу.
— Відомо, що ви з Луганська. Скільки вам було років, коли ви переїхали до Києва?
— 14 років. Ми переїхали всією родиною. Потім батько поїхав на заробітки, а я з мамою та старшим братом залишились у столиці. Переїзд був емоційно важким періодом для всієї нашої родини. Ми залишили свою квартиру у Луганську, комфортні умови та їхали буквально в нікуди. До речі, багато хто зі знайомих таки не впорались з переїздом і повернулися.
— Згадуєте час початку окупації?
— Дуже мало. Памʼятаю, по місту ходили озброєні люди, які нищили все на своєму шляху. Коли ці «чєловєчки» зайшли у місто, було незрозуміло, хто вони є. Батьки швидко вирішили, що я не маю спостерігати й жити в цьому, і ми поїхали до Києва. У Луганську залишилася моя бабуся, час від часу ми спілкуємось. Моя мрія, коли закінчиться війна, побачити та обійняти її.
— У вас любов до кулінарії з дитинства?
— Насправді ні. Мій батько за фахом кухар. Але майже не працював у цій сфері. У мами є освіта кондитера, але вона також працювала за фахом не більше як рік. Але, звичайно, батьки вміють готувати й дуже смачно. Мені було б просто соромно не вміти готувати у такій компанії. Проте професійно почала займатися цим вже саме перед «МастерШефом». На той час я звільнилася з роботи флориста, пішла на фриланс, у мене з’явився вільний час, і я присвятила його кулінарії. Мені це подобалось і заспокоювало. До того ж мій хлопець любить смачно поїсти, тому все склалося.
«Відчуття, куди б ти не поїхав, тебе дожене війна»
— Яким було ваше 24 лютого?
— Мама розбудила мене о п’ятій ранку зі словами: «Почалася війна». Я не одразу зрозуміла, про що вона. Тоді я ще працювала флористом, вдень ми зустрілися з колегами, вирішували, що робити далі. Потім почали волонтерити. Тоді відбулася моя перша кухня — великий волонтерський цех, де готували їжу для ТрО.
— Що відчували у перші дні великої війни?
— Це було дивне відчуття, що, куди б ти не поїхав, тебе дожене війна. Прийшло розуміння, що тікати просто немає сенсу, бо це і є моя доля. Тож просто прийняла ситуацію та допомагала, чим могла.
— Хоча могли й покинути країну…
— Жодного разу у мене не виникало такої думки. За весь час великої війни я тільки один раз поїхала до мами, невістки та племінниці в Ірландію. Саме після цієї поїздки вирішила йти на «МастерШеф». У племінниці був день народження — виповнився рік, і мене попросили зробити торт. Тоді я сказала мамі, що, якщо у мене вийде класний торт, піду на «МастерШеф». Це був наче жарт, але, коли торт таки вийшов, мама нагадала про мою обіцянку.
— Для людини, яка ніколи не була пов’язана з телебаченням, участь у телепроєкті непросте завдання.
— Так, і воно тривало два з половиною місяці. Звикання йшло повільно — до камер, світла, постійних зйомок. Графік був доволі насиченим, з п’ятої ранку до десятої вечора, і так майже щодня. Але важко було, скоріше, не фізично, а психологічно — весь час знаходитись разом з учасниками.
— Було відчуття, що перемога буде ваша?
— Ні. В певний момент я навіть зрозуміла, що «померла», але мені будь що треба було йти далі та вигравати конкурси. Іншого вибору не мала, не в моєму стилі здаватися. Я виживала на характері.
— Кажуть, найскладніша ніч — перед фіналом.
— Тоді вже з’їхалися всі учасники сезону, складно було готуватись. Я попросила на рецепції готелю, щоб мені дали приміщення, де зможу усамітнитися. Мені дали ключі від конференц-залу, де я й готувалася. О першій годині ночі лягла спати, а прокинулася о восьмій ранку. Це була найкраща ніч — я виспалася й розслабилася. Прийшло розуміння, що зробила все, що могла. У фіналі я була задоволена своєю роботою. Насправді, коли береш участь у таких проєктах, наповнюєш життя яскравими барвами й розумієш, що воно має продовжуватись.
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.