39-річний молодший сержант Тарас Коваль провів у російському полоні 20 місяців.
Війна для нього розпочалася у 2014 році. Служив у 93-й окремій механізованій бригаді, яка зараз має назву «Холодний Яр». Був командиром БМ-21. 2015-го після завершення терміну контракту повернувся до рідного Кременчука. У серпні 2022-го потрапив до 4-ї танкової бригади, був навідником танка Т-72.
19 жовтня під Херсоном підбили два наші танки. Шестеро хлопців чотири дні чекали на допомогу. Але їх виявили та взяли в полон. Три місяці вони сиділи у військовій частині в окупованому Севастополі, де, за словами Тараса, було терпимо. 10 січня 2023 року їх переправили до СІЗО Камишина Волгоградської області. Там він пройшов все – від так званого приймання, коли «полонених проганяють через живий коридор, а з двох боків стоять спецназівці з собаками, і кожен тебе б’є» і щоденних допитів («садизм у чистому вигляді; обробка електрошокером у них в порядку речей; коли отримав розряд по хребту, то впав від дикого болю, те ж саме, коли підключали струм до геніталій»; «там було так — або ви кричите від болю, або слухаєте крики інших») до голоду («вівсянки давали одну-дві ложки, на людину четвертинку звичайного шматка хліба, у кращому випадку половинку, іноді хліб був з пліснявою; через брак їжі в камері були сутички та рукоприкладство»). Здоров’я він повністю підірвав.
25 червня 2024 року його обміняли. В ексклюзивному інтерв’ю для today.ua він чесно розповів про проблеми, з якими після цього зіткнувся. І постійно наголошував, що держава не веде системної роботи з цією категорією військовослужбовців.
«Досі не можу отримати розрахункові, хоча звільнився наприкінці 2024 року»
— Тарасе, неможливо дивитися без сліз, як зустрічають наших полонених після обмінів. Люди з перших хвилин перебування на рідній землі відчувають, що на них тут чекали не лише рідні та друзі. Вони радіють, що нарешті весь жах позаду, сподіваються, що от тепер точно все буде по-іншому. Однак потім стикаються з величезною кількістю проблем та бюрократичних перешкод, їм доводиться буквально вибивати якісь пільги та виплати. Ви не є винятком. Як загалом прожили цей рік?
— Більш-менш нормально. Але проблем справді дуже багато і, на жаль, держава їх погано вирішує. Недавній промовистий приклад. На мою домашню адресу у Кременчуці принесли лист, в якому була повістка. Мама конверт не відкривала. Сказала: «Напишіть, що він був у полоні». У статті 26 Закону «Про військовий обов’язок та військову службу» сказано, що людей, які пройшли російський полон, можуть мобілізувати лише за нашою згодою.
Так от, найцікавіше, що лист надійшов із Міноборони. Як це розуміти? Там же мають бути якісь списки військовополонених.
— Ви отримали належні виплати?
– Зарплату отримували мої родичі усі 20 місяців. У цьому плані проблем не було. Але досі не можу отримати розрахункові, хоча звільнився наприкінці 2024 року (маємо право на звільнення з армії за власним бажанням).
Плюс існує положення, згідно з яким, якщо колишній полонений потребує безперервного лікування, а це мій випадок, йому повинні платити так само, як на «нулі». Мені заплатили близько 360 тисяч, але це не повна сума. Решту треба вибивати, як то кажуть. Думаю, з допомогою адвокатів все вирішиться.
У таких ситуаціях багато залежить від ставлення до нас керівництва підрозділу. Декому платять без питань. Я допоміг одному хлопцю поїхати лікуватися до Норвегії. Він досі отримує щомісяця 120 тисяч. Але це швидше нетиповий випадок.
У мене було чотири місяці безперервного лікування. Виявляється, мені треба було відправити до фінслужби частини виписки, що я переїжджав з одного госпіталю до іншого, і написати рапорт. Мені ніхто цього не підказав. Хоча держава має такі процеси зробити автоматичними.
– Ви задоволені лікуванням?
— Полтавським шпиталем – ні. Там взагалі написали, що я після 20 місяців полону здоровий як бик. Тепер таке практично всім хлопцям пишуть. За словами однієї медсестри, в них є усне розпорядження вважати всіх здоровими.
Один хлопець розповів, що у Київському центральному шпиталі йому заявили, що він на туберкульоз захворів ще до полону. Він 30 місяців прожив у сирій камері. Але там же туберкульозу взятися нізвідки. Він весь переламаний, худий, йому зуби напилком сточували. Але, виявляється, тортури не вплинули на здоров’я.
А от в Інституті травматології та ортопедії Національної академії медичних наук я пройшов хорошу реабілітацію. На якийсь час її вистачило. Сказали, що до них треба періодично лягати на лікування все життя.
— Читала, що вас звинуватили нібито в СЗЧ. Що то за історія?
— Насправді їх було дві.
У липні минулого року мене виписали із Полтавського шпиталю. Я зателефонував до нового ротного: «Що мені далі робити?» Він сказав: «Приїжджай у частину». Пояснив, що перебуваю всього за сто кілометрів від рідного міста, і попросив: «Дайте хоч на день додому з’їздити? Брат із другом приїхали за мною на машині. Всього день, і я одразу повернуся». – «Ні. Тоді ми це вважатимемо СЗЧ». Довелося їхати до частини.
Другий випадок. У серпні я прибув до пункту постійної дислокації (ППД) підрозділу, щоб оформити відпустку. У частині дуже довго тягнули з виписками на лікування, а мені потрібно було потрапити до наступного шпиталю, тож вирішив піти у відпустку. Мене зі скандалом поставили в чергу і наказали чекати.
Зрозумівши, що історія затягнеться, ми вирішили винайняти кімнату в готелі, розташованому неподалік від ППД. На заправці нас хтось побачив і доповів у частину. Там подумали, що ми поїхали додому. У наказовому порядку вели терміново повертатися на ППД: «Ти в СЗЧ». Намагався пояснити, що я нікуди не збираюся, що я поруч, але мене ніхто не слухав. Вісім днів провів на ППД. У цьому не було потреби.
В результаті дали 15 днів відпустки, я під час неї ліг до Кременчуцького шпиталю. Напрямок дав сімейний лікар.
— Що зараз у вас зі здоров’ям?
— Болить спина, більш як дві години стояти не можу, болять коліна, суглоби. Після всього, що було, це не дивно.
— А психологічний стан?
— Полон в будь-якому разі змінює людину. Одних більше, інших менше. Дуже загострюється почуття несправедливості. У мене іноді настрій псується, а так особливо нічого такого. Головне не пити горілку та самогон, тоді буде все нормально. Я п’ю тільки пиво, ром, віскі, та й то в межах розумного.
— Хлопці часто починають пиячити?
— Так. Дуже багато випадків. Якось мені зателефонували, поради питали. Після полону пацан закрився у своїй київській квартирі, бухає й окрім сестри, та й то раз на кілька місяців, нікого не впускає.
— До нього є комусь справа?
— Є, але ж він їм не відкриває. Я з’їздив би туди, може, щось вийшло б. Але не знаю адреси, мені не кажуть.
Є такі, кого накриває аж до того, що хочуть із життям закінчити. У багатьох дружини пішли, поки вони були в полоні, тепер з дітьми бачитися не дають. От люди і йдуть в запої.
Тому намагаюся бувати там, де відбуваються обміни, щоб одразу з ними поговорити, підказати, як що оформити, які документи треба, щоб виїхати за кордон пролікуватися, куди звернутися у разі ексцесів у частинах. Щоб люди розуміли, що потрібно робити. Часто їх треба просто вислухати. А вони будуть відвертими лише з тими, хто сам пройшов через пекло.
— Чи існує побратимство колишніх військовополонених?
— Дуже рідко. Спілкуються здебільшого з тими, з ким були у полоні. Деяким байдуже, що відбувається в інших. Багато хто не йде на контакт. Це довга та копітка робота.
Є такі, які займаються лише людьми зі свого підрозділу – допомагають, лікують, кудись возять відпочивати. Один мені сказав: «Мене цікавить тільки моя бригада». Люди не розуміють, що допомога потрібна всім.
— Вам полон сниться?
– Ні. Я сни взагалі не бачу. Нічого не пам’ятаю, коли прокидаюсь.
«По суті, люди залишені віч-на-віч із проблемами»
— Чи не було думок повернутися на фронт?
— Були, і це був би вже мій третій раз. Але розумію, що є ризик знову опинитися у полоні. А тоді вже все – можна й не повернутися. Тому вирішив, що допомагатиму пацанам на передовій — формою, дронами, усім, чим вийде, і зосереджусь на допомозі тим, хто пройшов полон.
Познайомився в автозаку, коли нас везли на обмін, з одним побратимом. Досі дружимо. Перші два місяці він нормально отримував зарплату, а дев’ять місяців значився поза штатом. Його зарплата зараз близько 700 гривень. Живе на те, що отримав після звільнення. Як людині сім’ю годувати?
З ним така ситуація. Він після полону потребував безперервного лікування. Знаючи, що доведеться переїжджати з одного госпіталю в інший, заздалегідь повідомляв своє керівництво, надсилав їм медичні виписки (у мене є все листування з датами). Але вони йому відповідали через тиждень-два, а без такого дозволу до шпиталю не беруть. І коли справа дійшла вже до звільнення з армії, йому заявили, що буде розслідування, оскільки вони вважають, що він перебував у СЗЧ.
— А де він фактично був у цей час?
— Вдома чекав від них на відповіді. Нам довелося через адвокатів звертатися до різних інстанцій, щоб домогтися звільнення та розрахунків.
— Добилися?
— Так. Але це коштувало великих зусиль та клопотів. Побачимо, що буде далі.
Вони пояснювали невиплати тим, що він нібито тиждень-два десь був відсутній, хоча чудово знали, де він. А одна мадам взагалі йому сказала, що він не заслуговує на виплати за поранення. Йому заплатили за три місяці. А за решту часу?
І це далеко не поодинокий випадок. Знайомого офіцера взагалі під час полону звільнили й не платили нічого. Він був змушений звернути до суду.
Багатьом не платять за лікування. Один мій товариш лікується у Києві. Йому платять лише зарплату, хоча мають ще 100 тисяч платити щомісяця.
— У чому причина?
— Як мінімум ліньки вдатися у всі тонкощі тим, хто має цим займатися. І йому, і мені казали: «Ти у нас такий перший, ми не знаємо, що робити». Хоча з їхньої бригади в нашому обміні було троє людей.
— Якщо не знають, можна ж спитати в інших.
— Намагався багато разів їм це пояснити, але марно.
Востаннє я мав приїхати на ППД у три місця одночасно. Привезти фотографію, ксерокопію та ще щось у дві інстанції у Харкові та в одну під Києвом. Зрештою сказав: «Ви мене дістали. Я зараз подзвоню, і вам чітко пояснять, що треба робити». Тому після обміну «тисяча на тисячу» попередив їх: «З нашої бригади вийшло одинадцять людей. Будете так само мізки компостувати? Я знаю, куди звертатись».
– Хто вам допомагав увесь цей період? Хто вдався у ваші проблеми? Хто підказував та радив?
— У шпиталі познайомився з Андрієм Кучером. Він із 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Був поранений, переніс п’ять хірургічних операцій, складне лікування. За його словами, «адміністративні лабіринти стають для поранених суттєвою проблемою». Тому створив Спілку «Міцні 300», щоб допомагати людям долати бюрократичні перепони.
Медсестри йому сказали, що я після полону. Він сам прийшов до палати. Поговорили – звідки я, де був і таке інше. Багато чого підказав. Незабаром запропонував зайнятися ветеранським спортом. Я погодився. Займаюся боулінгом. Знаєте, це дуже цікаво. Не думав, що там стільки нюансів. У нашій команді «Міцні шари» два ветерани з ампутованими кінцівками, два колишніх полонених та дівчина, у якої чоловік зник безвісти. Ми поставили собі амбітну мету брати участь у чемпіонатах.
— Що вам за цей рік назавжди врізалося в пам’ять?
— Зустрічі з Андрієм Кучером, з Віталієм Кличком та з Оленою Зеленською.
Кличку я подарував свій шеврон, коли ми в КМДА намагалися розповісти, що місту потрібні центри реабілітації для ветеранів та колишніх полонених, щоб люди мали змогу займатися адаптованим спортом та таким чином відволікалися від негативних спогадів.
Зеленська брала участь у старті будівництва Терапевтичного саду на ВДНГ. Це буде публічний простір для відновлення ветеранів, щоб вони займалися екотерапією – садили та доглядали дерева, чагарники та квіти.
Що стосується емоцій, мене до сліз зворушило, коли дружина командира нашого танка надіслала SMS, що його обміняли. Він просидів на 11 місяців довше, ніж я. Того ж дня дізнався, що ще десятеро людей із нашої бригади повернули, зокрема з мого екіпажу. Не можу передати, як ми всі раділи. Але двоє хлопців з бригади досі ще в полоні.
У тих, хто повернувся, проблеми зі здоров’ям — просто жах. Одразу ж прямо у шпиталь до них приїхав. Командира впізнав, а механіка-водія – ні. Реально не розумів, хто переді мною стоїть. Він був такий великий — за 100 кілограмів, а зараз 60.
— Якщо порівняти ваші фото до полону та після, те ж саме.
– Та всі практично такі.
— Зараз йдуть масштабні обміни й це, звісно, супер. Як ви ставитеся до того, що ми забираємо навіть тих, хто сам переходив на той бік?
— У кожному обміні є ждуни. У мене в камері такий сидів, його поміняли буквально недавно. Він у СІЗО співпрацював із їхнім штабом. І як це мотивував? «Я виживав». Їжу та цигарок більше отримував. А тепер патріот, виявляється. Але я в це не вірю.
Якщо їх забирають, до них має бути відповідне ставлення. Як мінімум, дуже довгі серйозні допити. Є безліч способів з’ясувати, чим людина дихає. І спеціалісти це вміють робити.
Завершуючи, скажу, що моя головна мета тепер — допомагати хлопцям, щоб вони пройшли адаптацію до мирного життя якнайшвидше і легше, щоб не опинилися в ситуаціях, у яких був я, щоб їм не довелося витрачати сили та нерви на те, щоб отримати належні виплати та пільги. Багато хто взагалі не знає, в які двері стукати. Їм ніхто нічого не підказує. По суті, люди залишені віч-на-віч із проблемами. І це насправді дуже неправильно.
А ще мрію стати воєнним психологом. Сподіваюся, що вийде.