Сергій Бульбаха двічі повертався на війну. У 2014-му — добровольцем на Донеччину, а у 2022-му — командиром взводу тероборони. У січні 2023-го року поблизу Соледара він отримав важке поранення голови, яке ледь не коштувало йому життя.
Сьогодні ветеран говорить про бій з вагнерівцями, втрату побратимів, параліч і про те, як адаптивний спорт став для нього способом повернення до життя.
ВІЙСЬКОВИЙ ВИШКІЛ І ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ
Сергій Бульбаха — родом із Полтавщини. Військовий вишкіл він пройшов ще на початку 1990-х років.
«Навчаючись у Харківському державному університеті, я закінчив військову кафедру і отримав звання молодшого лейтенанта запасу протиповітряної оборони. Це був 1993-ий рік», — розповідає він.
Після цього працював у місцевому самоврядуванні: був депутатом селищної, районної, а з 2020-го року — обласної ради. Паралельно займався громадською діяльністю та питаннями військово-патріотичного виховання молоді.
ПЕРША ВІЙНА: ДОНЕЧЧИНА, 2014 РІК
Коли у 2014-ому році почалися бойові дії на сході України, Бульбаха добровольцем пішов до війська. Приєднався до 93-ї окремої механізованої бригади, де служив командиром взводу.
«Брали участь у звільненні села Піски на околицях Донецька. Це був важливий етап — ми фактично вибивали противника з населеного пункту, який знаходився в безпосередній близькості до аеропорту. А вже з серпня і протягом усієї осені 2014-го року ми тримали там лінію оборони, прикриваючи правий фланг Донецького аеропорту.
Піски — село, яке на той момент вже було повністю зруйноване війною. Відстань до позицій окупаційних формувань приблизно 500–600 метрів, тобто постійний зоровий контакт. Ми бачили один одного неозброєним оком. Активних штурмів тоді не було, але обстріли тривали регулярно. По нас працювала артилерія, міномети, стрілецька зброя — це була щоденна реальність.
Постійна напруга, чергування, очікування — це, мабуть, найважче. Ти розумієш, що будь-якої миті може «прилетіти», і водночас маєш тримати позиції, відповідати за людей, за їхній моральний стан. Та порівнюючи з тим, що відбувається сьогодні, тоді, звісно, було майже тихо», — проводить паралель офіцер.
Після року служби він демобілізувався та повернувся до роботи в цивільній сфері.
ОЧІКУВАННЯ ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ
З 2021-го року Сергій Бульбаха очолював Полтавський обласний осередок громадської організації «Брати по зброї» — всеукраїнської спільноти, до якої входять ветерани АТО та ООС, а також небайдужі громадяни. Організація займалася підтримкою військових і ветеранів, патріотичним вихованням молоді та підготовкою цивільного населення до можливих викликів.
За словами Сергія, усвідомлення неминучості повномасштабної війни прийшло ще восени 2021-го року.
«Ми вже тоді розуміли, що загроза реальна. Це не було відчуття паніки — радше холодний, тверезий розрахунок. Речі, форма, спорядження були зібрані заздалегідь. Я знав, якщо почнеться — часу на збори не буде. У багатьох наших хлопців була така ж позиція: кожен готувався по-своєму, але всі внутрішньо були готові повернутися до війська», — розповідає він.
За його словами, у ветеранському середовищі вже тоді активно обговорювали можливі сценарії розвитку подій, питання територіальної оборони та захисту громад.
«Ми не знали, коли саме це станеться, але сумнівів у тому, що росія спробує піти далі, майже не було. Тому готувалися не лише фізично, а й морально — до того, що знову доведеться брати на себе відповідальність і йти захищати країну», — додає Сергій.
У перший день повномасштабної війни Бульбаха став командиром взводу.
«24 лютого 2022-го року вже о 18:00 я виконував обов’язки командира першого взводу першої стрілецької роти 144 окремого батальйону 116 бригади територіальної оборони ЗСУ. Перший напрямок — Сумщина. Основним завданням тоді стало стримування та зупинка російських колон.
Саме Охтирка стала одним із ключових оборонних рубежів у регіоні. У той період російські підрозділи намагалися заходити і на територію Полтавської області, однак зазнавали суттєвого опору, у тому числі за участі місцевого населення. Водночас вирішальну роль відіграли саме бої за Охтирку: без цього опору російська бронетехніка могла б просунутися безпосередньо до Полтави», — згадує ті події Сергій.
Пізніше батальйон ніс службу на півночі Сумської області, а з початку 2023-го року був перекинутий на Соледарський напрямок.
СОЛЕДАРСЬКИЙ НАПРЯМОК: ШТУРМИ І «ВАГНЕРІВЦІ»
У січні 2023-го року взвод Сергія Бульбахи виконував бойові завдання поблизу села Благодатне — у приміській зоні Соледара, який на той момент уже перебував під контролем російських військ. Саме на цій ділянці існувала реальна загроза прориву фронту: противник активно застосовував штурмову піхоту, зокрема підрозділи приватної військової компанії «Вагнер».
Після переведення взводу в резерв командира бригади, Бульбаху спрямували на один із найнебезпечніших напрямків — туди, де штурмові дії ворога були особливо інтенсивними. Уже з перших днів стало зрозуміло: йдеться не просто про утримання позицій, а про виживання в умовах постійного прямого бойового контакту.
«На той момент батальйон облаштовував оборонні позиції вздовж лінії села Васюківка, вже за Соледаром, який перебував під контролем противника. Мій взвод перевели в резерв командира бригади — на напрямок, де була реальна загроза прориву фронту. Саме там нас штурмували підрозділи «Вагнера».
18 січня ми отримали наказ висунутися на позиції в районі села Благодатне — це фактично приміська зона Соледара. А вже ввечері 19-го почався прямий вогневий контакт: постійні обстріли, постійні штурмові дії з боку вагнерівців», — розповідає співбесідник.
У підпорядкуванні командира перебували 28 військовослужбовців. Частина з них мала бойовий досвід, але для багатьох це був перший реальний бій.
«У мене було 28 чоловік. Я сам мав досвід служби в зоні АТО, мій заступник — головний сержант — виходив з Іловайського котла, ще кілька хлопців служили на блокпостах. Але значна частина без жодного бойового досвіду. І от вони одразу потрапили в пекло», — констатує офіцер.
ПОРАНЕННЯ І ЕВАКУАЦІЯ
20 січня противник перейшов до активної фази штурмів. «Вагнерівці» наступали відкрито, за підтримки щільного мінометного вогню.
«20 січня «вагнера» пішли в активний штурм. Дуже щільно почали працювати по нас мінометом. Ми вступили в активний вогневий контакт — це коли ти противника вже бачиш у повний зріст. І це не вигадка з фільмів: «вагнерівці» реально йшли на штурм у повний зріст, напряму, як зомбі.
Ти залягаєш, ховаєшся, бо йде суцільний вогонь, а вони просто пруть. Зима, рослинності майже немає, район річки Бахмутка — укриття мінімальні. Я це бачив на власні очі», — згадує офіцер.
Бої тривали безперервно дві доби. За цей час підрозділ зазнав втрат.
«За два дні я втратив двох своїх хлопців. В різні моменти. Стаса, з позивним «Стетхем», поранили на позиції — кульове поранення в стегно. Хлопці всім відділенням відходили, бойовий медик опрацювала рану, його швидко винесли.
Але ворожі дрони висіли над нами, як бджоли над вуликом. По групі почав працювати гранатомет. Одна з гранат розірвалася просто під ногами… Там був мій побратим Саша Дрига, якому перебило пахову артерію. За дві хвилини він стік кров’ю. Ми нічого не змогли вдіяти. В евакуацію вантажили Стаса живого і Сашу вже мертвого», — з сумом говорить Сергій.
Після короткого затишшя командир Бульбаха переміщався між позиціями, коли ворог почав накривати мінометом. Цей обстріл став для нього фатальним.
«Я рухався між позиціями і в якийсь момент прилетіло з міномета. Я скронею «піймав» осколок. Пощастило, що не прошило наскрізь — він застряг. Кілька осколків, але ключовий — прямо у скроневу частину, під лінією шолома, там, де вже немає захисту.
Його одразу не помітили — поранення в голову не сильно кровить. А от другий маленький осколок прилетів у щоку, зламав зуб, який фактично прийняв удар на себе. Я не відчував, що осколок у голові, зате рот був повний крові і, здавалося, зубів», — згадує він.
Командира врятували побратими та бойовий медик.
«Почув голос нашої медикині — Тані „Кулі“. Вона завжди лізла під обстріли, витягувала хлопців, хоча медикам у „червоній зоні“ це заборонено. Я почув: „Командира поранили“, і далі вже хлопці підбігли до мене».
Евакуація відбувалася під суцільним мінометним вогнем.
«Мене витягували під обстрілом. Кілька разів я приходив до тями. Пам’ятаю, як «Вікінг» — мій здоровань Сашко — намагався вести мене стоячи. Тоді ще ніхто не розумів, що мені паралізувало ліву сторону.
Осколок зайшов у мозок з правого боку, зачепив нерви — почалася неврологія, параліч. Якби хлопці не спрацювали так швидко і чітко, у кращому випадку я залишився б овочем на все життя. У гіршому — ви самі розумієте», — каже Бульбаха.
Пораненого доправили до лікарні імені Мечникова в Дніпрі, де він кілька днів перебував без свідомості. Попереду були місяці лікування і тривала реабілітація — шлях, на якому спорт згодом стане для нього точкою повернення до життя.
ЖИТТЯ ПІСЛЯ ФРОНТУ: СПОРТ, ЯК ОПОРА
Наприкінці літа 2023-го року Сергія Бульбаху списали з військової служби за станом здоров’я. Попри поступове фізичне відновлення, наслідки поранення залишилися — і фізично, і ментально. Саме в цей період у його житті з’явився адаптивний спорт.
«У 2024-ому році мені у фейсбуці просто трапився анонс — Міністерство у справах ветеранів спільно з фондом «Повернись живим» організовують національний відбір на «Ігри нескорених». Я почитав, подивився: волейбол сидячи, веслування на тренажерах, ще якісь дисципліни.
Чесно скажу: самому себе змусити щось робити — це важко. Дуже важко. Думаю: а чого б не заявитися? Ну і заявився».
За словами Сергія, він навіть не очікував, що його заявку підтримають.
«Не зважаючи на мій вік, мені зателефонували і запропонували взяти участь у спортивному таборі. Це два тижні інтенсивних занять серед таких, як я. Нас було близько 80 чоловік».
Саме цей табір став для нього переломним моментом.
«Там познайомився з дуже багатьма хлопцями — з різними історіями, з різних підрозділів. Відсотків 70, мабуть, були з ампутаціями. І от коли ти два тижні живеш в цій атмосфері, слухаєш їхні історії, бачиш, хто як себе ставить на ноги, як відновлюється — і не тільки фізично, а в першу чергу психологічно — тоді до тебе доходить одна проста річ».
Він робить паузу і формулює це дуже прямо:
«Адаптивний спорт — це не про медалі. Це про голову. Про те, щоб прочищати дурні думки і перестати нехтувати собою».
Станом на сьогодні Сергій каже, що майже відновився, але повністю наслідки поранення не зникли.
«Ліва рука значно слабша за праву, але вона працює — я можу нею навіть виделку тримати. Ліва нога: пальці не працюють, ступня — з обмеженою функцією. З одного боку — після всього цього я залишився живий, ходжу своїми ногами, і це вже добре.
А з іншого боку — якщо нічого не робити, дуже легко потихеньку себе занехаяти і перестати відчувати себе повноцінним».
Після спортивного табору Сергій почав регулярно брати участь у ветеранських змаганнях.
«Нині я реєструюся майже на все, що трапляється і стосується адаптивного спорту та ветеранів. Декілька разів був у Чернігові — там дуже потужно працює місцева організація, двічі на рік вони проводять Кубок „Північний Форпост“, ГО „Серцевір“. У Києві на початку літа теж брав участь у змаганнях».
Окрім змагань, у його житті з’явилися регулярні тренування.
«Я відвідую спортклуб — щоб тримати м’язи в тонусі і голову світлішою від дурних думок. Ми ж це робимо не заради спорту чи результатів. Це атмосфера. Це спілкування. Це підтримка».
На його переконання, адаптивний спорт має бути не додатком, а системною частиною ветеранської політики.
«Це реально працює. Це заряджає і тримає ментальне здоров’я. Бо поранення — це не кінець. Але якщо людина залишається з цим сама, без руху, без середовища — тоді починаються зовсім інші, набагато складніші проблеми», — підсумовує ветеран.
Для Сергія Бульбахи війна не закінчилася в момент поранення. Але саме спорт допоміг йому знову відчути контроль над власним життям — і довести, що навіть після найважчих боїв боротьба триває.
***У матеріалі використані фото з архіву Сергія Бульбахи.
Сніжана БОЖОК, фото Олексій САМСОНОВ «Вечірній Київ»