З причин, про які можна хіба що здогадуватись, росія не надає жодної інформації про певну частину українських солдат і офіцерів, яку їй вдається взяти в полон. Хоча, за Женевськими конвенціями, про кожного полоненого вона мала б сповіщати через Міжнародний комітет Червоного хреста. А на ділі про одних заявляє, про інших затято мовчить. Причому важко збагнути, чому вона так вчиняє. Щодо цієї ситуації Центру громадських свобод презентував дослідження. Його автор, ветеран російсько-української війни Олег Мартиненко розповів показовий щодо цього приклад зі своєї фронтової практики.
«Був випадок: троє солдат з мого взводу потрапили разом в полон на одній позиції, — каже Олег Мартиненко. — Одному з них росіяни дозволили одразу ж (прямо з тієї позиції) зателефонувати дружині, сказати, що він у полоні, а після того викинули його телефон. Що сталося з двома іншими було невідомо. Минув рік. В результаті чергового обміну на вільну частину України повернулися хлопці, які засвідчили по фотографії, що один з тих двох бійців живий, знаходиться в полоні, його утримують в колонії. А про долю третього ми дізналися, коли його і побратимів, з якими він потрапив в полон, вдалося обміняти. Разом втрьох вони потрапили в полон, і також разом (буквально в одному автобусі) потім повернулися в рамках обміну. Виявилося, що вони у неволі весь час були разом. Але про одного з них росіяни повідомили через Міжнародний комітет Червоного хреста (МКЧХ), а про двох інших — ні. Тільки через рік, коли в Україні стало достеменно відомо, що ще один хлопець в полоні, росіян вдалося змусити за допомогою МКЧХ визнати, що вони його утримують. А про третього жодної інформації російська сторона не надавала — просто чомусь сховала його. Хоча причин так вчинити не було — всі троє звичайні піхотинці».
«Павло зник без вісті під час свого першого бойового виходу в складі нового для нього колективу. Тобто тих людей він майже не знав»
Родичі українських полонених, про яких росія не надає офіційної інформації, об’єдналися в спільноту «Полон. Інші джерела». Чому «інші джерела»? Бо про те, що рідна людина в полоні, стає відомо не офіційно, а від хлопців і дівчат, яких вдається визволити в рамках обміну. А також — з відео та фото, які росіяни розміщають у своїх соцрежах. Павло Калініченко — серед тих, хто вважається зниклим без вісті. Проте його мати отримала інформацію, що він у полоні.
— Мій син Павло воював за Україну з 2014 року, — розповіла «ФАКТАМ» Аліна Калініченко.
— Коли він вирішив піти у військо, як ви до цього поставились?
— Я підтримала рішення свого сина, бо воно правильне.
— Чим він до того займався?
— Тоді, у 2014-му син тільки, но повернувся зі строкової служби в армії. А тут — окупація Криму і війна на Донбасі. Тож він пішов в військкомат (ТЦК тоді ще не було) й записався добровольцем в військо.
— Павло ще не був одружений?
— Тоді ще — ні. У 2019 році син повернувся в цивільне життя. Вступив у Києві до університету вчитися на юриста. Але незабаром перевівся на заочну форму і — знову до війська (так робили й інші хлопці). Загалом у статусі цивільної людини син побув тоді лише пів року.
— Я правильно розумію, що, коли почалося повномасштабне вторгнення, Павло перебував в ЗСУ?
— Так — на сході, біля Донецьку.
— Напередодні він казав вам, що буде велика війна?
— Безумовно, син мав такі припущення. При цьому казав: «Хто, якщо не я?» Незабутнього 24 лютого написав, щоб я була обережною.
— Тобто не закликав евакуюватися?
— Ні, бо розумів, що нікуди не поїду — буду його чекати. І рідна сестра — також. Це не обговорювалося. Ми з донькою після 24 лютого 2022-го зразу ж зайнялись волонтерською роботою. І зараз допомагаємо війську, як можемо, зокрема, донатимо.
— Перед тим, як Павло зник без вісті, у вас було передчуття, що з ним щось станеться?
— Так, на жаль. Якщо конкретно, в мене, як то кажуть, на душі було важко: місця собі не могла знайти, переслідувало відчуття тривоги, ночами не могла як слід заснути. Тож, дійсно, відчула, що з моїм сином щось трапилося. Думаю, так буває у будь-якої матері, коли з її дитиною стається щось погане.
— Хто вам повідомив, що син зник безвісті?
— Подзвонили з ТЦК.
— Командири роти чи взводу Павла на зв’язок не виходили?
— Ні, я сама відшукала його командирів. Вийшло так, що після поранення, він повернувся в свою військову частину, але потрапив в інший підрозділ. Павло зник без вісті під час свого першого бойового виходу в складі нового для нього колективу. Тобто тих людей він майже не знав.
— Де це сталося?
— Біля села Синьківка Куп’янського району на Харківщині. На завдання пішли 12 бійців, серед них мій син. Двоє загинули від вибуху, п’ятеро відійшли, коли вже майже не було чим оборонятися. Четверо лишилися на позиції прикривати відхід п’ятьох побратимів — комусь треба було це зробити.
— Тобто четверо, серед яких був ваш син, лишилися прикривати відхід п’ятьох побратимів і тим самим врятували їх?
— Виходить, так.
«Колишній полонений впізнав мого сина по фотографії»
— Щодо позиції, на якій все це сталося. Вона так і лишилась під контролем окупантів?
— Не можна таке сказати. Адже наші її після того відбили. Проте після (приблизно через добу) противник знову її захопив. Тобто позиція переходила з рук в руки. Але тіл мого сина і трьох хлопців, які лишилися з ним прикривати відхід інших, не знайшли.
Взагалі дехто в підрозділі мені казали, що Павло 200 (тобто загинув). Я відповідала — ні, моя дитина жива! Доказів, що він загинув, немає.
— Коли ви дізналися, що він живий і в полоні?
— Через рік і два місяці після того бою.
— Уточню: саме стільки часу ви не знали, що з сином?
— Так і було.
— Протягом оцих року і двох місяців син приходив вам у снах?
— Через два з половиною місяці після того, як Павло зник без вісті я побачила… Чесно скажу — спершу подумала, що то був не сон. Побачила уві сні будівлю лікарняного пункту десь у селі. А там — лікаря (принаймні, він був в білому халаті, мордатий). Зайшла до нього в кабінет, сказала: «Я — мама Павла Калиниченко». А лікар — мені: «Он в тяжелом состоянии, в коме, но мы его вытянем». Я пояснила, що група крові у сина на грудях набита неправильно. Вони йому ввели кров з мінусовим резусом, а насправді у сина резус позитивний. Але головне, що вони сина врятували. Спитала, чи можу його побачити? Лікар, відповів, що ні — «И этого для тебя хватит. Иди осюда!»
— Грубо розмовляв?
— Так, грубо. Я встала, пішла на кухню, попила води. Думаю: «Слава Богу, хоча б з лікарем поговорила». І тільки тоді до мене дійшло, що це був сон (плаче — Авт.). Але я тієї ночі впевнилася, що моя дитина жива.
А через рік і два місяці після того, як син зник безвісті, свідок (хлопець, якого обміняли з полону), повідомив мені, що бачив в російській неволі мого сина і ще одного хлопця, який зник разом з моїм Павлом.
— Як ви вийшли на цього колишнього полоненого?
— Існує в соцмережах чат «Полонені ЗСУ». Через цей ресурс я й вийшла на цю людину.
— Він бачив вашого сина і його побратима в тюрмі в росії?
— Ні, в Луганській області, в Суходольській колонії № 36 (зараз вона має № 4). Наразі вони вже не там — відправили на територію росії. Куди конкретно, не знаю.
— Що колишній полонений розповів про Павла, про його стан здоров’я?
— Про стан здоров’я нічого не казав. Розповів, що неодноразово бачив Павла та його побратима на території колонії, наприклад, у їдальні.
Розумієте, мені соромно було детально розпитувати, бо той хлопець знаходився в полоні дуже довго — два з половиною роки. Тож фізичний і психологічний стан в нього такий, що змушувати повертатися думками до пережитого — це жорстоко. Тим паче, що він з Маріуполя, який жахливо постраждав від російської навали.
— Він запам’ятав прізвище Павла і його побратима?
— Ні. Він побачив фото. Я спитала, чи можна надіслати фото мого сина. Він відповів: «Так, я хочу подивитися». Тож він впізнав візуально. Ми неодноразово спілкувалися з ним у чаті. Я допомогла цьому хлопцю в деяких питаннях.
До речі, щодо фотографій. Я знайшла в соцмережах фото українського полоненого у госпіталі. Не дуже добре видно обличчя, проте я впевнена, що це мій син.
— Ви бачили напрочуд реалістичний сон, в якому був лікар, що сповістив про те, що Павло живий. А безпосередньо сина бачите уві снах?
— Було, що у снах чула голос сина — він кричав: «Мамо, я живий!» Але останнім часом він уві снах не приходить. Знаєте, в мене виявили важку хворобу. Лікар каже, що через це, можливо, блокується мозок, і тому я не «чую» сина, тобто не бачу його уві снах.
У мене зараз головне завдання в житті — знайти сина і дочекатися його. Моя хвороба мене не цікавить.
— Що каже Міжнародний комітет Червоного хреста? Чи він добивається від росії інформації про Павла?
— Поки що нічого Червоний хрест добитися не може. Ми періодично звертаємося до нього, ходимо на зустрічі з питань полонених. Проте це не дало результату. На жаль, росія чомусь не надає жодної інформації про частину українських військовополонених, навіть Червоному хресту. Хоча зобов’язана це робити, згідно до Женевських конвенцій.
P. S. «Ми зараз налічуємо більше 118 тисяч осіб, яких росія може утримувати інкомунікадо (тобто, не повідомляючи, що людина в полоні або арештована, не даючи їй можливості зв’язатися з кимось за межами місця ув’язнення — Авт.), — заявив на презентації дослідження представник Координаційного штабу з питань поводження з полоненими Олег Гущин. — І кожну особу — кожного українця і українку — тримають не один, не два, не три і не п’ять росіян. Це і представники федеральної служби виконання покарань, і фсб, і прокурорські, і так далі.
Одне з завдань — ідентифікувати і покарати громадян росії, причетних до порушень законодавства стосовно наших співвітчизників».