У 2014 році він виїхав з рідного міста після того, як представники окупаційної влади вручили повістку. Потім служив у Збройних Силах України, воював на різних напрямках, а з початком великої війни знову повернувся до служби.
Зараз досвідчений сержант із позивним «Нос» командує підрозділом безпілотних авіаційних комплексів у 4-му полку «Рейнджер» Сил спеціальних операцій. Каже, що не ділить завдання на «важливі» й «неважливі», а найбільше цінує людей, які в потрібний момент просто стають професіоналами.
Ми поговорили з ним про Донецьк 2014 року, ранок 24 лютого, службу, Курщину, дрони, джерела мотивації і про те, чому оператор БпАК – це не просто людина з пультом у руках.
– Ви родом із Донецька. Коли зрозуміли, що попереднє життя закінчилося?
– Наприкінці 2014-го. До того все виглядало дивно, але не було відчуття, що це надовго. Частішали безлади, якісь розбірки зі стріляниною, місто ставало все більш чужим. Виїхали люди, з якими прожив все життя, натомість з’явилися незрозуміло хто у військовій формі, пішла огидна антиукраїнська кампанія.
У жовтні 2014 року прийшли з повісткою. Забрали паспорт та сказали з’явитися за тиждень. Тоді активно набирали до батальйону «Восток», агітатори працювали по місту. Саме тоді зрозумів: кіна не буде. Треба збиратися й їхати. Вони кажуть про захист Донбасу від бандерівців, але насправді забрали в мене дім. Дім, у якому я не був уже 12 років.
– Спогади про той Донецьк тримають до сьогодні?
– Для мене це місто – найкраще у світі. Я навіть встиг трохи попрацювати в донецькому аеропорту. Займався пакуванням багажу. Коли дізналися, що я знаю азбуку Морзе, запросили до центру керування польотами. На жаль, за кілька тижнів ця пропозиція стала неактуальною.
– Було страшно виїжджати?
– Звісно. Найбільше переживав через військовий квиток. На блокпостах перевіряли документи, речі. Але питання, їхати чи ні, вже не стояло. Тоді мав досвід строкової служби, напрямок – зв’язок. Тож пішов до щойно створеної 53-ї ОМБр, був у розвідувальній та штурмових ротах. Отримав звання сержанта, чималий бойовий досвід. А в 2019 році звільнився зі ЗСУ.
– Як зустріли 24 лютого 2022 року?
– Готувався. Не в сенсі, що точно знав дату, але серед ветеранів усі розуміли: щось буде. Ми з хлопцями мали план дій на випадок, якщо росіяни підуть великими силами. Але переважно думали про Донбас, де знали кожен напрям, де і хто стоїть.
Вже мав дружину і малого сина. Були зібрані речі. Ліг спати, а зранку розбудив малий, б’є по обличчю. Розплющив очі – дружина сидить бліда, з вікна видно вибухи в районі Василькова. Того ж дня з сусідами в підвалі ЖК почали облаштовувати укриття. Одночасно допомагав ТрО, з колишніми побратимами працював на Запорізькому напрямку, під Гуляйполем. Але хотів нормально оформитися, щоб усе було в системі. Долучився до Руху опору, згодом перевівся до новоствореного 144-го центру ССО.
– Давно служите сержантом. Чому не йдете в офіцери?
– Мені краще самому виконати завдання, ніж передавати його через кілька ланок. Сказали – зробив. Сержант ближче до людей і до реальної роботи. У сучасному війську це дуже важлива, навіть визначальна роль.
– Ви воювали на Херсонщині, Донеччині, Сумщині… Є спецоперація, яку для себе вважаєте головною?
– Ні. Є люди, є позиції, є інші підрозділи, які на тебе розраховують. Якщо десь недопрацював, це може коштувати комусь дуже дорого. Тому немає романтики про «найкрутіший вихід». Ти ніби виконав щось нескладне, а воно, як потім дізнався, є частиною багатоходової операції. І як тут оцінювати свою роботу? Нехай це роблять інші.
– Але рейди на Курщині усе ж стали особистою історією…
– Сам факт перетину кордону був для мене дуже особистим. Ворог прийшов до мене додому, а одного дня я заходжу на його територію. Саме на Курщині у мене наче крила виростали. За перші чотири доби спав кілька годин. І нормально себе почував, жодної втоми. Все це, як кажуть, від голови. Саме в ці дні працював з хлопцем з позивним «Добрий». Він загинув, але запам’ятав його на все життя.
– Чому?
– Зовні виглядав як звичайний студент. Розхристане волосся, спокійний. Але коли на «Хаммері» виїхали на завдання, переключився миттєво. Переді мною був зібраний, холодний, професійний боєць. Чіткі рухи, правильні рішення, уважний до деталей. Говорить одне-два слова, все по суті і зрозуміло. З ним можна було йти на будь-яку роботу. Коли людина багато робить і мало говорить, одразу виникає симпатія.
– Чим на тій стороні займався ваш підрозділ?
– Забезпечували просування суміжників, тримали ділянки, проводили розвідку, коригування, ураження. Те, що і завжди робимо. Дрони є очами підрозділу, а ударними бортами впливаємо на ситуацію тут і зараз. Війна не завжди є серіалом з геройським фіналом. Було багато роботи, яку ніхто не побачить.
– За роки війни ви бачили різні ситуації. Які людські якості вражають найбільше?
– Певно, людяність. Війна знімає всі маски, іноді страх – нелюдський. Інколи думаєш, що це твоя остання секунда. І навіть в цій ситуації ти маєш контролювати себе, побратима поруч. Інакше це дійсно буде вже нашою останньою секундою. Якось група проводила операцію на Херсонщині, поблизу Антонівського моста. Висадилися на лівому березі, де мали закріпитися та чекати підкріплення. Коли ворог з мінометів відкрив по нас вогонь, ховатися та відступати було нікуди. Жоден з наших не розгубився, спрацювали чітко. Прийшла допомога і ми повернулися. З контузіями, виснажені, але всі живі. Робота на островах дуже специфічна, її ні з чим не порівняти.
– Певно, і підготовка для цього має бути відповідною…
– Звичайно. Універсальність ніхто не скасовував. У ССО є підрозділи, які спеціалізуються на роботі на воді, але й ми постійно цьому вчимося. На Херсонщині без таких навичок нікуди.
Пам’ятаю, перед заходом у Кринки висадилися на острові Мілкий. Через деякий час росіяни пішли на штурм. Одного ліквідували, ще один, поранений, утік. Потім з’ясувалося, що загиблий був підполковником «Шторм Z» на прізвище Мирний. Ми ще жартували, що прізвище в нього зовсім не мирне. Але найцікавіше, що в нього знайшли блокнот із зашифрованими записами про групу, зброю, позиції та маршрути, а ще телефон. Усе це передали нашим фахівцям.
– У який момент дрони стали драйвером змін?
– Коли FPV почали реально полювати на тебе. Коли бачиш, що противник може дістати не тільки артилерією чи стрілецькою зброєю, а постійно тримає в напрузі з повітря. Але по-справжньому зрозумів, коли сам потрапив у БпАК. Зараз дрони роблять величезну частину роботи з ураження противника. У рази більше, ніж раніше.
Тепер недостатньо просто мати один дрон. Потрібна система: розвідка, ударні екіпажі, технічні фахівці, зв’язок, ремонт, планування. Одні працюють ближче, інші – глибше. І це вже зовсім інша війна.
– Хороший оператор БпАК – це хто?
– Це не просто людина, яка вміє літати. Звісно, потрібна моторика, реакція, технічне мислення. Але ще важливіше – вміння аналізувати і розуміти поле бою.
Як на мене, найкращими операторами дронів стають люди, які були на позиціях, ходили посадками, сиділи в окопах. Колишній піхотинець чи штурмовик часто швидше розуміє, що саме треба побачити з повітря. Знає, де може ховатися противник, чому піхота не бачить певну ділянку.
– У Силах спеціальних операцій нині багато посад пов’язаних із БпАК. Скільки треба часу, щоб навчити людину?
– Полігон та базова спеціальна підготовка дають основу, а реальна майстерність формується у бойових умовах поруч із досвідченими операторами. Мій земляк був кулеметником, а нині літає на «Вампірах». Щодня йому це вдається все краще.
– Кого зараз найбільше потребує ваш підрозділ?
– Молодих технічних спеціалістів. Айтішників, людей із досвідом у 3D-друці, паянні, прошивці, ремонті електроніки. Оператор дронів – лише верхівка великої системи, без добре підготовленої команди він нічого створити не зможе. Важлива також фізична підготовка. На позиції потрібно доставити спорядження, зброю. У нас є й старші хлопці, яким за 40. Вони приходять з інших спеціальностей, вчаться, стають операторами. Знаєте, я сам гуманітарій, і ніколи не думав, що матиму справу зі складною сучасною технікою. Було б бажання.
– Останнім часом Сили спеціальних операцій, а також інші роди сил ЗСУ, завдають все більше дронових ударів середньої та дальньої відстані. Із чим це пов’язуєте?
– Мій підрозділ спеціалізується на ближніх дистанціях. А причина в тому, що робота на всіх рівнях стала більш системною. Є базове навчання та безліч додаткових курсів, пішло постачання дронів, є грошова мотивація за гарні результати. Але тих результатів, які маємо зараз, для перемоги недостатньо. Треба нарощувати перевагу, завдавати все більших ударів. Ворог вчиться дуже швидко. Тільки ти зупинився – він вже попереду.