З нагоди четвертої річниці початку оборони Бахмуту і Соледару в Києві відбулася акція родичів воїнів, які зникли безвісті на цьому напрямку. Один з них — Євген (мати просила не називати його прізвище — Авт.), якому на той час було 26 років. Мама Євгена Світлана Меркулова розповіла «ФАКТАМ», що син добровольцем став на захист України. Зник без вісті, коли в складі групи солдат виходив з оточення біля Соледару.
Переважна більшість побратимів, які були з ним, успішно добралися до основних сил. Але троє бійців, в тому числі Євген, на превеликий жаль, не дійшли — їх уразило вибухом чи то снаряду, чи то міни. Відтоді минуло чотири роки, проте досі не вдалося з’ясувати, чи вижив хтось з них. Камера українського дрону зафіксувала тоді, що троє наших воїнів після того клятого вибуху лежать на землі. В той день «вагнерівці» захопили ту місцину. Але незабаром українським силам вдалося їх звідти вибити. Проте ані тіл наших бійців, ані могил там не було. Світлана Меркулова живе надією, що її син Євген і хлопці, які були з ним, вижили та пораненими потрапили в полон. Світлана каже, що військова частина, в якій служив Євген, чомусь надала їй невірну інформацію про те, де і за яких обставин зник безвісті її син. Як і де це насправді сталося, мати дізналася від хлопців, які тоді були поруч з Євгеном і для яких той день війни завершився благополучно.
«У мене було погане передчуття, але я думала, що воно стосується мого батька — він як раз тоді сильно захворів»
— Євген ваша єдина дитина? — ставлю питання Світлані Меркуловій.
— Так, на жаль, єдина.
— Він був одружений?
— Ні, одруженим він не був, але у нього була дівчина — фактично наречена. Вони жили разом, але офіційно оформити стосунки не встигли.
— Маєте онука або онучку?
— Не маю. Син відкладав одруження і народження дітей на потім (не стримує сліз — Авт.).
— Чим він займався до великої війни?
— Після закінчення університету тривалий час працював в Польщі в фірмі менеджером з продажу негабаритних автомобілів (спецтранспорту).
— Виходить, коли почалося повномасштабне вторгнення, Євген повернувся і пішов добровольцем захищати Україну?
— Було так: він, справді, пішов на війну добровольцем, проте повернувся в Україну незадовго до великої війни — наприкінці 2021 року. Шукав перспективну роботу, але щоб не сидіти у мами на шиї влаштувався менеджером в компанію, яка надає клієнтам доступ до Інтернету.
У березні 2022 року син пішов у військкомат, щоб добровольцем піти захищати Україну. Тоді були черги з добровольців, тож Євгена попросили почекати. Приблизно через місяць йому зателефонували з військкомату і сказали прибути. Сумка в нього була зібрана заздалегідь. Власне так, мій син, до того зовсім цивільна людина, став солдатом.
— Як ви поставилися до його рішення записатися у військо?
— Звісно, я його не пускала, благала, щоб не йшов (власне, така в подібних випадках реакція більшості мам). Але мій син — вже доросла людина. Він ухвалив рішення, і мені нічого не залишалось, як прийняти його вибір. Якщо син вирішив, то я маю поставитись до цього з повагою і допомагати, чим зможу.
— В яку частину його направили?
— Я не хочу це говорити.
— Тобто вона якась особлива?
— Ні, звичайнісінька мотопіхотна бригада. Чотирнадцятого квітня 2022-го його направили в учбовий підрозділ. Вчився місяць, і в травні сина розподілили в батальйон зв’язку, який воював на Бахмутсько-Соледарському напрямку.
— Саме там Євген зник безвісті?
— Так. Це сталося під час виконання бойового завдання — увечері 18 серпня 2022 року виходив з групою побратимів з оточення. Я вам вже казала, що вони потрапили під обстріл противника. Основна частина групи проскочила, але троє хлопців, в тому числі мій син, були уражені вибухом. Я живу надією, що син вижив, поранений і контужений потрапив в полон.
.jpg "Світлана у футболці з написом на спині")
— Тоді у 2022-му, у вас було передчуття, що з сином станеться щось недобре?
— Так, передчуття було. Але я сприйняла, що воно стосується мого батька — він як раз серйозно захворів. Не виключено, що я підсвідомо не хотіла визнавати, що погані сни, які мені тоді снилися, можуть стосуватися сина.
«Коли вдивляєшся на телеграм-каналах в фотографії до болю в очах, за пів години вже майже нічого не бачиш від перевтоми і емоційної напруги»
— Що вам розповіли хлопці, які тоді були разом з Євгеном і благополучно вийшли з оточення?
— Розповіли, що вони утримували позицію в місті Соледарі, протистояли «вагнерівцям» та «ахматівцям». Наші хлопці чотири дні утримували ту позицію, майже не лишилося води і харчів, але найгірше, що опинились в оточенні, тож мусили відходити. Ну й дорогою потрапили під обстріл.
— Хлопці, які благополучно дісталися основних сил, бачили, що трьох побратимів уразив ворожий обстріл?
— Ні, не побачили — ситуація була вкрай напруженою. Але з дрону було видно, що сталося. Як я зрозуміла, наступного дня наші бійці змогли повернутися на те місце, де камера бізпілотника побачила на землі трьох бійців уражених вибухом. Але їх там вже не було. Виходить, хлопців забрали «вагнерівці» (пораненими чи вбитими). Тому я не знаю, чи мій син потрапив в полон, чи загинув.
— Ви, певно, шукали відомості про сина на російських пабліках?
— Шукала у ворожих джерелах протягом декількох місяців після того, як він зник безвісті. Потрібної мені інформації не знайшла, і врешті перестала заходити на ті ресурси, бо боляче читати і бачити, що вони публікують і коментарі під цими публікаціями. Фактично шукала на одному російському пабліку, який називається «Познай хохла по чубу». Я відписалася від нього. І продовжила пошук виключно по українських каналах.
Знаєте, коли ти вдивляєшся на телеграм-каналах в фотографії до болю в очах, за пів години вже майже нічого не бачиш від перевтоми і емоційної напруги.
— Звертались до російського міноборони?
— Ні. Зверталася неодноразово в Міжнародний комітет Червоного хреста і до українських компетентних структур, ходжу на зустрічі з родичами військовополонених, які ці органи проводять. Поки що результату це не дало — жодної інформації про сина мені ці структури надати не змогли.
Перші місяці я шукала сина сама (якщо чесно, через сильний стрес майже не пам’ятаю той період). Що добре відклалося в голові — те, що перші півроку їздила до військових частин (в якій син служив, і до яких був прикомандирований), зокрема, в Краматорськ та по госпіталях.
Дуже вдячна представнику військової частини, в якій служив син — той представник надав мені номери телефонів побратимів, що разом з Євгеном виходили з оточення. Саме від них я дізналося, де і за яких обставин він зник безвісті. Це дуже важливо, бо в офіційних документах написано інше — те, що не відповідає дійсності.
— Що ж в тих документах?
— Вказана інша локація і інші обставини. Якщо б я не поговорила зі свідками, то пішла б у своєму пошуку по хибному шляху. Я для себе не можу пояснити, чому військова частина надала неправдиву інформацію.
Дізнавшись, де і за яких обставин зник безвісті мій син, я на початку 2023 року стала ходити по українських компетентних структурах. Познайомилась з жінками, в яких також рідні зникли без вісті. Згодом долучилась до спільноти «Обов’язково повернусь», яка об’єднала родичів воїнів зниклих без вісті на Бахмутсько-Соледарському напрямку (люди ще називають його «вагнерівським», бо там українським силам довелося стримувати наступ великої кількості «вагнерівців»). А потім увійшла ще в одну аналогічну громадську організацію.
— Перепрошую за запитання, але маю його поставити: відомо, що періодично відбуваються обміни тілами загиблих солдат. Ви здавали зразки ДНК?
— Так, здала. Станом на зараз серед загиблих мого сина по ДНК не ідентифіковано. Але маємо розуміти, що ще багато тіл не досліджено.