NV поговорив із Лесею Ганжою, яка у лютому 2022-го залишила журналістику і добровільно пішла в ТрО, про службу в піхоті, роботу ТЦК у перші місяці війни та відкладену демобілізацію.
Репортажі про бойові дії під Мар’їнкою на Донеччині, статті про життя прифронтових міст сходу країни, а також допомога колегам у питаннях доступу до інформації — ось чим займалась до повномасштабного вторгнення київська журналістка Леся Ганжа. А ще було редагування сайту, що розповідав про важливість участі жінок в політиці та громадянському житті.
У березні 2022 року усе це 50-річній Ганжі замінила єдина річ — зброя: медійниця записалась до одного з київських підрозділів тероборони. «Моєю першою зброєю був «калаш», — розповідає зараз вона.
В камуфльованих штанах своєї доньки та велосипедних рукавичках журналістка, після єдиного заняття у тирі, разом із побратимами доєдналась до оборони Ірпеня.
Так почався фронтовий шлях Ганжі, який на сьогодні привів журналістку на такий знайомий їй з 2014-го схід, де вона тепер сама воює — на посаді операторки дронів.
В інтерв’ю NV військовослужбовиця, розповіла про різні речі, але всі вони були пов’язані із відчуттями людини-добровольця, яку держава колись мобілізувала, а демобілізувати «забула».
Редакція подає розмову у вигляді монологу.
«Я просто шукала зброю»
Були перші дні війни в лютому 2022 року, і я абсолютно чітко розуміла, що мені потрібна зброя. Я живу на півночі Києва, з мого вікна видно Вишгород. Наступ росіян на Київську область тоді був з півночі через Чорнобильську зону. Для мене питання стояло так: якщо єдина можливість здобути зброю — це піти в армію, значить, зараз я йду в армію.
Тоді у людей, у яких не було військового квитка, — а у мене його не було, бо я ніколи не збиралась пов’язувати своє життя із армією, — був шлях лише в ТрО. Щоб записатися в тероборону, стояла величезна черга.
22 лютого ми простояли в тій черзі кілька годин, але зброї нам не вистачило. Під вечір вийшов якийсь військовий, сказав, що треба розходитись, бо набір закінчився. Нам сказали залишити свої дані. Я, моя колега та моя донька залишили номери телефонів на папері. Звичайно, ніхто нікому не передзвонив. Але ресурс людей на той момент був колосальним. Куди потім поділися усі ці аркуші?
Потім я придумала собі волонтерство: возила людей на власному авто по місту, бо були проблеми з транспортом, когось забирала по області, розвозила гарячу їжу. На початку березня мені подзвонив мій знайомий і сказав, що в Солом’янське ТрО буде додатковий набір. Так я потрапила в ТрО — можна сказати, по знайомству. Нам видали зброю і привели до присяги. Через тиждень ми уже були в Ірпені.
Я була піхотинцем і моєю першою зброєю був «калаш». До Ірпеня в нас була пристрілка зброї в тирі. У мене вийшло непогано. Як розбирати й чистити автомат, показали побратими — хтось із них строчку служив, хтось був в АТО.
У мене адекватні рідні, вони чудово розуміють, що люди під час війни повинні захищати свою батьківщину.
Форми не було. У моєї доньки були камуфльовані штани із накладними кишенями, то вони мені і підійшли. Куртки в мене теж не було підходящої, але якомусь хлопцю видали замалу, то ми із ним помінялися. А рукавички в мене були велосипедні.
Я зараз згадую ті аркуші, які ми заповнювали на порозі штабу ТрО. Людей було вкрай багато, важко собі уявити, що через півроку почнуться облави і бусифікація. Щоб перетворити профіцитну ситуацію на дефіцитну, треба було серйозно постаратися. У мене відчуття, що тоді, у 2022-му, ТЦК шукали не тих людей, які хочуть воювати, а тих, хто готовий відкупитися. І цей схематоз заклав міну під весь мобілізаційний процес.
«Українська держава вирішила сточити нас»
У 2022 році потрапити у військо було достатньо важко. Бо не всіх брали. І така ситуація мені зрозуміла. А коли люди ховаються від війська і не йдуть захищати країну, для мене це велике питання. Бо війна важка, війна складна і людей не вистачає. Я розумію, що людина може боятися. Але у війську достатньо посад, ризик на яких співмірний із ризиком цивільної людини. Але люди просто не хочуть. Бо в їхньому розумінні воювати за них повинен хтось інший. Це знання виснажує.
Якщо ми згадаємо наші майдани і 2022 рік, то українці згуртовано зустрічали небезпеки і об’єднувалися, але на довгій дистанції люди, як виявилося, можуть просто перехотіти боротися.
Нинішній період війни я називаю «війна чужими руками».
Коли я йшла воювати, то була впевнена, що нас поміняють. Але з мовчазного дозволу своїх громадян, українська держава вирішила сточити нас.
Таке враження, що державну політику формують маркетологи. У мобілізації чи рекрутингу процвітають маркетингові підходи. Ми ніби намагаємось продати своєму населенню армію. Але політика так не будується.
В армійській риториці має переважати не маркетинг. Ми повинні чітко говорити про обов’язок. Це необхідність.
Ми повинні пояснювати, що це сором — ховатися з спинами інших. Таких же людей, як ти.
Бо я не розумію, як ці люди потім співають український гімн? Слова в ньому «душу й тіло ми положим за нашу свободу»? А ти що робиш своєю душею й тілом? Глово доставляєш? У нашому гімні нема слів, що душу й тіло я положу, щоб доставити Глово.
Відсутність строків служби заважає мобілізації. Бо той, хто сьогодні хотів би мобілізуватися і розуміє, що це його громадянський обов’язок, не хоче воювати до скону або довіку.
Та й всі бачать приклад таких, як я: ми пішли першими — і всім на нас плювати. Бо «маркетинг» завжди заграє лише з новими абонентами, забезпечуючи їх притік за рахунок лояльності старих.
«Я вже давно не в піхоті»
Така жінка, як я — а це вік «50+» — в піхоті неефективна. Я погано копаю, при тому, що в мене колись була археологічна практика. І я не найкращий вантажник, навіть при тому, що до війни я займалася вітрильним спортом і тяжкими навантаженнями мене не здивувати.
У сучасній війні, ті, хто бачить жінку в піхоті, питає: вона медик чи дронщиця?
Я вже давно не в піхоті. Останні два з половиною роки я літаю і вже забула, що в мене колись була інша професія.
Останнім часом війна змінюється, і змінюються вимоги до пілотів. Ми вже не так пілоти, як піхота з дронами.
Тобто це й великі відстані, які тепер треба проходити ногами, і постійна готовність прийняти бій.
Ми звикли, що пілоти, це друга лінія. Приміром, пілоти-розвідники стоять у другій лінії, одразу за піхотою. Але в реальності піхоти бракує, між піхотними позиціями дуже великі проміжки, про техніку просочування, яку використовує ворог, теж усі чули.
У таких умовах друга лінія фактично закриває дірки в першій. Вона має бути постійно готовою для контактного бою.
«Матриця оборони»
Я сформулювала для себе поняття «національний спротив», коли кожна людина, кожен українець має місце в «матриці оборони». Будь-яка людина в тиловому місті, в своїй цивільній професії, може декілька днів на тиждень присвятити роботі на війну та військо. Зараз таке волонтерство — це багато індивідуальних проєктів, а «матриця оборони» — це вже не персональний проєкт, це те, що будує влада із врахуванням особливостей кожного і кожної, щоб всі могли взяти посильну участь. «Матриця оборони» — це державна політика і залучення людських ресурсів зокрема.
Долучитися до війська або піти на оборонне підприємство — це серйозні зміни в житті людини. У мене в проєкті «Доступ до правди» була проєктна менеджерка, Юлька. Зараз вона працює на виробництві дронів. Вона так вирішила, кинула роботу в медіасекторі і присвятила своє життя роботі на оборонку.
Але це серйозні зміни, на які не кожен зважиться. А кілька годин на тиждень віддати обороні — це міг би кожен чи кожна.
Зараз я перевелася на службу в тил. Демобілізація мені поки не світить: якщо не приймуть якийсь нормальний закон, то я змушена буду служити до 60-ти років. Це сумно. Але після служби, я збираюся у вітрильну подорож в Антарктиду. Атлантику я вже перетинала, а от в Антарктиді ще не була.